Війни

Перша імперіалістична війна 1914 – 1918. Громадянська війна 1917 – 1921 рр.

В період імперіалістичної війни через село  Слобідка часто проходили військові піхотні частини, артилерія, кавалерія, військові обози. Між селом Кучою і селом Слобідкою через річку Калюс не було моста. Для дислокації військових виникла потреба у мості. Військове керівництво царської армії прислало в нашу місцевість групу австрійських -( турецьких) військовополонених, які мали побудувати міст. Військовополонені під керівництвом інженера провели земляні роботи. Насипали земляні вали (підхідні дороги до мосту). Земляні насипи збереглися до наших часів. По оповіданнях одних старожилів – дерев’яний міст був збудований, а потім знищений в роки громадянської війни.

По інших спогадах, що були зроблені тільки підходи, а сам міст не був збудований.

( будемо мати інтерес по цій інформації)

Про цей період є мало свідчень, тому цікавими являються архівні документи

 згідно  яких жителі села Слобідка брали участь у бойових діях,  в період першої світової війни. 

Так в списку пропалих  безвісти  згадується єфрейтор Костюк Іван Федорович, православний, жонатий, житель села Куцька Слобідка, що пропав безвісти 17.10.1914 року.

В списках ранених значиться Герасимчук Іустин Миколайович, православний, жонатий, ранений 08.10.1914 року – молодший унтер – офіцер.

В часи радянсько – польської війни  1918 – 1920 роки на лінії теперішньої дороги від сіл Струга – до Рудківці (Калюс) стояла лінія фронту.  В Слобідці квартирувались поляки, а в с. Ставчани стояли війська більшовиків. Фронт на цьому місці стояв довгий час,  Слобідка часто обстрілювалась більшовицькою артилерією.

Цей рік запомнився слобідским людям, як період іфекційного грипу під назвою: Іспанка. Від нього в селі вимерли почті всі чоловіки 20 – 40 років. Жінки, молодь, (хлопці, дівчата), діти, а також старі люди хворіли, та вмирали рідко.

В цілому люди в цей період вмирали по всій Європі, та по інших континентах світу. Всього в світі від цієї хвороби померло більше 100 млн. чоловік.

Про громадянську війну є цікавими спогади старожилів села про Сімона Міняйлука (батько вчителя Василя Міняйлука). Розказують, що він служив на Балтійському флоті. Був на мітингу в Петербурзі, де виступав В. І. Ленін. Брав участь в повстанні проти Тимчасового уряду.

В роки громадянської війни він прибув в село в флотській формі з наганом при боці. Сімон Міняйлук їздив на районні, та обласні з’їзди більшовиків. Він разом з Сімоном Чорноконьом і іншими активістами почав встановлювати радянську владу в селі.

Ці активісти переслідували прихильників української влади, в том числі сина Василя Столяра (господарство Сеника Никанора, тепер господарство Мудраков Галини), який був – сотником української армії. Цей сотник приїхав до батьків в Слобідку. а по – більшовицьки настроєні активісти Сімон Міняйлук  і Сімон  Чорноконь хотіли піймати, бігали за ним, й стріляли в нього. Сотник від них втік і більше в Слобідці не появлявся.

Друга світова війна 1939 – 1945 роки

Передчуття великої біди, що приближається, по розповідям очевидців цих подій, в слобідчан було далеко ще до її початку. В нашому прикордонному районі будували дороги до переправ, в селах будували приміщення для військових. В Слобідці також було побудовано приміщення для військових. В селі говорили, що це буде приміщення шпиталю – госпіталю. Для чого госпіталь біля кордону? Він має бути далеко від границі, в тилу.

В 1939 році, весною, в армію призвано всю молодь, призивного віку, без винятку. В воєнні училища примусово забрали всіх хлопців, що мали середню освіту.

Влітку 1939 року в нашім регіоні почався рух військ, їх дислокація. Їздили машини, бойова техніка, ішли колони піхоти. В людей було відчуття, що буде щось починатись. І справді в вересні цього року пішла чутка, що німці напали на Польщу.

Через невеликий проміжок часу, 17 вересня 1939 року, Радянський Союз і собі вступив у війну. Увів війська в Польщу, відібравши частину Польщі теперішня територія західної України, Білорусії в своє підпорядкування, розділивши її з німцями. Так Польша була розділена між Німеччиною і Радянським Союзом.  Польша, як держава перестала існувати.

А вже 30 листопада  1939 року війська Радянського Союзу напали на Фінляндію. Розпочалась війна СРСР – Фінляндія 1939 – 1940 рік.

Хоча події – війни в Польщі і Фінляндії пройшли мимо Слобідки, то в 1940 році, весною, все знову повторилося. Скрізь в прикордонних районах почались проводитись спеціальні військові навчання. Знову ходили колони військових, їздила військова техніка, літали літаки.

28 червня 1940 р. радянські війська, після погодження своїх дій з Німеччиною, перейшли границю з Румунією, переправившись через річку Дністер.

Радянський Союз захопив частину Румунії – Бесарабію і східну частину Буковини.

У липні цього ж 1940 року, радянські війська окупували, Литву,  Латвію і Естонію.

Так з відповідно вищевказаними діями з одного боку Радянський Союз і з другого боку фашистська Німеччина, яка захопила частину Польщі, Чехію, Францію, та інші європейські держави почалась друга світова війна. Хоча німці на той час і були союзниками Радянського Союзу, в селі люди говорили, що буде війна і з германцями.

22 червня 1941 року, дружня на той час, Німеччина напала на  Радянський Союз.

І так розпочалася війна з Німеччиною. Радянські війська масово почали відступати вглиб країни.

Після оголошення війни в селі Слобідка пройшла мобілізація всіх чоловіків призивного віку. З колгоспу була евакуйована худоба, коні,  їх погнали на схід слобідські люди. В евакуацію виїхав радянський актив села з сім’ями: голова колгоспу Кушнір Олександр (Олександрик), а також голова сільської ради, та інші.

Секретар комсомольської організації села, фельшер села – Сікорська (Сивун) Юзя Антонівна зібрала всіх комсомольців – хлопців, та дівчат і вони пішли пішки в евакуацію. Молодь боялася,  що коли прийдуть німці, то їх будуть переслідувати.

14 липня 1941 року в село Слобідка вільно, без бою ввійшла німецька піхота. Німецькі солдати приїхали на велосипедах з боку села Кучі. А за ними приїхав навантажений амуніцією, боєприпасами німецький обоз,  вози запряжені кіньми. Вся ця колона стала табором біля церкви. Вгодовані, в чистому гарному обмундируванні, виголені німці мились, обідали, реготали. Ніби і війни не має, а йде веселий туристичний похід.

Через кілька днів в село приїхав представник німецької влади – німецький офіцер. Його супроводжували кілька шуцманів – поліцаїв. Ним був даний наказ: Всім селянам зібратись на збори.

Знедолені радянською владою, голодом сільські люди зійшлись на цей схід швидко, бо були зацікавлені. Всім було цікаво, що ж німці будуть казати. Німець, з нагайкою в руці, почав щось говорити. З часом його розмова перейшла на крик. Молода дівчина – перекладач переводила з німецької на українську мову:

  • Буде німецька влада! Буде порядок! Не буде комуністів – більшовиків! Будете служити великому фюреру.

Коли офіцер припинив промову, перекладачка запитала:

  • Чи є в кого запитання?

Вперед вийшов Андрій Гулько (господарство Окліїв). Він запитав:

  • Коли нам повернуть нашу землю, що більшовики забрали в колгосп.

Що переклала німцеві перекладач невідомо. Але німець скипів, та так вперіщив Андрія нагайкою, що той аж скрутився. Німецький офіцер знову почав щось кричати, перекладач щось переводила, та люди зрозуміли, нічого кращого від німців чекати не можна.

І справді німці тільки змінили назву колгоспу на кооператив. Люди як і раніше безкоштовно працювали на полях, а увесь урожай забирали німці.

В селі німецькою адміністрацією був призначений староста Паранько Григорій, замість голови сільської ради.

Через кілька тижнів в село після евакуації повернулись люди, що гнали худобу на схід. Не вернулась тільки худоба, та коні.  Все це було розбомблено німецькою авіацією і тварини розбіглися по полях, чи загинули.

Через деякий час в село повернулись майже всі комсомольці, сільські активісти, та чоловіки, що були призвані військкоматами. Деякі з них вийшли з оточення радянських військ, а дехто був в німецьку полоні і їх відпустили німці, як місцевих жителів – українців. Одні повернулись з під міст – Бердичева чи Вінниці, інші повернулися, аж з під Харкова чи інших місць.

Через певний час німці почали відчувати нехватку робочих рук в Німеччині. В село прийшла рознарядка на певну кількість людей на відправку в Німеччину. В селі ніхто не хотів їхати з села, боячись невідомості – цього поневолення. Люди, що попадали в переліки – списки, в літній час переховувались в лісі, ішли в сусідні села до родичів, тікали по дорозі до залізно-дорожньої станції. Та все ж багато слобідчан було забрані на роботи в Німеччину.

Це Чорноконь Григорій, Бурдейний Яків, Матійчук Ксенія Мілетівна (Сазонова), Кушнір Сімон, Кушнір Василь Петрович, Кушнір Наталя та інші.

Ці люди важко бідували і важко працювали, але всі вони повернулись додому. А ті хто залишився в селі і був призваний на фронт, то більшість їх загинула.

Велика війна потребувала великих затрат. З часом німецька армія відчула нестачу харчів. Тому в період німецької окупації згідно з розпорядженням німецької адміністрації в селі було забрано на м’ясо 50 відсотків корів. Німці заставили тримати корову на дві половини. Були складені переліки – списки, хто з ким буде тримати корову на половину.

Утримання однієї корови на дві сім’ї прижилось і практикується до даного часу. На м’ясо для німецької армії були забрані в селі і коні, та були складені переліки – списки, хто з ким має спрягатися кіньми для виконання сільськогосподарських робіт. Про стан війни, про події на фронті в селі практично не було ніякої інформації. Проте всі знали, що війна не закінчується, а іде. А з часом стало відомо, що німці відступають назад.

Весна 1944 року прийшла з гулом, гуркотом війни.

В селі стало чути постріли – залпи артилерії, вибухи бомб. Над селом часто пролітали німецькі літаки. Чоловіки вечорами збирались гуртами, курили, розмовляли. Коли жінки кричали, щоби ті йшли до хати,  чоловіки віджартовувались: – Ти би курку йшла різати, бо скоро війна буде і тут. Нас чоловіків заберуть і не буде кому їсти цю курку.

Танув сніг, текли рівчаки, а в Слобідку вночі в’їхали підводами якісь люди. У вікно хати Дякова Івана Григоровича, що проживав по соші, у грубій формі прикладом гвинтівки загримали.

Вслід за грюкотом на російській мові посипались брудні матюки з погрозами спалити хату, з приказом негайно відчинити двері.

Зайшовши до  хати, невідомі з матюками приказали господарю одягатися і йти з ними.

На вулиці невідомі, які були на кількох підводах, приказали Іванові провести їх в село Куча. З розмови він зрозумів що, то були радянські партизани – диверсанти, вони йшли перед відступаючими німецькими військами для диверсій, розвідки.

Біля річки Калюс, яка в той час розлилась, стався конфлікт. Незнайомці не хотіли заходити в воду, бо в зв’язку з повінню на місці броду було глибоко і вони вимагали мілкішого місця для переправи.

Та в кінці кінців Іван переконав їх і партизани переправились на другий берег.

В Кучі партизани розбили магазин і поповнили свій обоз харчами. Івана відпустили додому, так як  в Кучі вони взяли собі іншого помічника.

А через кілька днів в село прийшла чутка, що ця група партизан в сусідньому районі була оточена німцями і знешкоджена.

 

Через кілька днів відступаючі німці мощеною, сошейною дорогою заїхали в село в зв’язку тим, що Дністер в кінці березня розлився, і переправ не було.

Машини від церкви пустились їхати дорогою до Кучі і всі позастрявали в багні, бо далі мощеної дороги не було. Машинами, мотоциклами була заповнена вся головна вулиця, та всі сусідні вулиці до соші. Німці заїхали в безвихідь, бо ззаду напирали радянські війська.

Заїхавші в село німці – це вже були не ті солдати, що зайшли в село влітку 1941 року.

Це були голодні, закутані в всяке дрантя, обідрані, в розбитих, скручених мотузками і дротом чоботях, неголені, зашивлені обідранці.

Зайшовши в село, голодні німці, ловили курей, свиней, худобу і різали їх, варили награбовану здобич і жадібно їли. Наївшись, вони гріли в казанах воду, скидали одяг, мились і давили в одязі і на собі воші, приговорюючи: Русіш партізан!

Ранком, німці, спаливши частину машин, та мотоциклів, а багато залишивши  неушкоджених ,з боєприпасами і амуніцією,  пішки пішли до села Кучі. Через кілька годин, вранці, вслід за німцями в село зайшли радянські солдати.

Це були воїни 100, та 151 дивізії 67 стрілецького корпусу 38 армії.

Коли радянські солдати почали спускатися з села в яр, з села Кучі, з пагорба Щовба, почав стріляти німецький кулемет. Нижче господарства мешканця села Арехтія кілька радянських солдат було вбито. Їх поховали на слобідському цвинтарі. В післявоєнний час прахи похоронених в Слобідці солдат перевезли в село Струга і перезахоронили в братській могилі.

При відступі німці на краю села, напроти хати Саковских (Береки), поховали одного свого раніше вбитого солдата. Коли німці відійшли з села, могила була розкопана однією активною людиною села і знищена. Труп німця був викинутий на пліт, на розшматування голодних псів.

Залишені непошкоджені машини були в основному завантажені боєприпасами, та зброєю.

Багато молоді, підлітків села, розібрали цю зброю по хатах. Було сховано в сараях і кілька мотоциклів. Підлітки, діти під час війни, та ще й післявоєнний період мали карабіни, пістолети і автомати. Часто в слобідських ярках, в верболозах вони часто створювали таку стрілянину, що можна було подумати, що знову війна йде.

Зброя була забрана у підлітків після війни дільничним міліціонером, і головою сільської Ради Арсенієм Фіголем.

Останнім німецьким трофеєм слобідських людей, що використовувався в селі був німецький мотоцикл, яким ще в 1970 роках їздив Петро Горяк.

 

За спогадами людей: 10 травня 1944 року в Слобідці випав сніг.  Сніг випав на траву і зелене листя, що розпускалось.

Ранком цього ж дня всі чоловіки призивного віку села були відправлені на збірний пункт.

В м. Кам’янець – Подільську мобілізовані чоловіки проходили медкомісію, переобмундировувались. Через невеликий проміжок часу всі мобілізовані були відправлені на фронт.

Фронт з німцями на той час стояв в передгір’ї Карпат на лінії міст – Коломия – Тлумач. Тут ненавчені, малоозброєні (як розповідали учасники тих подій, мали одну гвинтівку на два чи три чоловіки) – в основному і загинули.

Що цікаво, біля 50 відсотків погиблих односельчан в боях в 1944 році пропали безвісті.

Потрібно відмітити, що бої в той час проходили в одній місцевості, фронт стояв на одному місці. Пізніше війська наступали, відступу не було, а безвісті пропалі були.

Безвісті зниклі солдати, в той період війни, ще раз  підтверджують докази того, що керівництво радянських військ не рахувалося з солдатами, не вело їх необхідного обліку. Це було просто гарматне м’ясо.

За останніми розсекреченими уточненими даними втрати загинувших людей Радянського Союзу в війні збільшились в два рази.

Загальні втрати:

У війні 1941 – 1945 року42 млн. 700 тис. людей.

В тому числі безвісті пропалі солдати і сержанти – більше 7млн.

Населення України в період з 1941 по – 1945 рік зменшилося з 40,9 млн. до 27 млн.

Загальна кількість людських втрат України у війні вбитими, померлими, загиблими в концтаборах, евакуйованих склало приблизно біля 14 млн.

Слобідські люди також заплатили величезну ціну за визволення своєї держави, та визволення Європи від фашизму.

В роки війни загинуло – слобідських людей, перелік- список додається.

Як пам’ять про всіх загиблих у цій війні односельчан в центрі села встановлений пам’ятник – обеліск. На ньому викарбувані майже всі загинувші односельці.

Варто ще добавити, що любий відвідувач сайту може в любому розділі, будь то: – ІСТОРІЯ, КОЛГОСП, ЛЮДИ СЕЛА, чи якийсь інший розділ, написати –коментар, зауваженння, запит про щось, чи внести якусь свою пропозицію по матеріалу, чи добавити в любий список свого родича з Слобідки в розділі: КОНТАКТИ

Advertisements